Україна вже формує систему мінімальних запасів нафти й нафтопродуктів. Але в умовах війни питання полягає не лише в тому, скільки пального буде законтрактовано чи обліковано в системі. Ключове питання — скільки цього ресурсу реально збережеться у разі масованої атаки.
Як зазначає заступниця голови Асоціації «Паливно-енергетичного бізнесу» Тетяна Думенкова, у безпілотну епоху велика відкрита нафтобаза перестає бути символом надійності й перетворюється на потенційну мішень. Україна будує систему мінімальних запасів не в умовах класичної енергетичної кризи, як це робили країни ЄС, а під постійною загрозою ракет, БПЛА та розвідки противника.
Законодавча рамка вже створена: діє Закон України «Про мінімальні запаси нафти та нафтопродуктів», а також урядовий порядок функціонування цієї системи. Модель передбачає поступове зростання зобов’язань учасників ринку — від 3% у перший рік до 24% з восьмого року. Також передбачена можливість зберігати частину запасів у країнах ЄС.
Однак для України цього недостатньо. Запас за кордоном може бути важливим страховим механізмом, але в кризовий момент пальне ще потрібно доставити. А у війні час часто важить не менше, ніж сам ресурс.
На думку АПЕБ, Україна має переходити від логіки великих відкритих резервуарних парків до багаторівневої та розосередженої системи зберігання. Йдеться не про один великий «паливний бункер», а про мережу різних рівнів: стратегічні підземні або напівпідземні вузли, регіональні захищені сховища, локальні запаси для критичної інфраструктури, частину резерву за кордоном та мобільну логістику.
Особливо важливими є локальні запаси для громад, лікарень, водоканалів, теплокомуненерго, ДСНС, аграрного сектору та військової логістики. Це мають бути не відкриті резервуари чи тимчасові ємності, а захищені, розосереджені та протипожежно обладнані рішення.
Світовий досвід підтверджує, що підземне зберігання може бути ефективним елементом енергетичної безпеки. США використовують соляні каверни для стратегічного нафтового резерву, Німеччина зберігає частину сирої нафти у підземних соляних формаціях, Індія розвиває скельні підземні сховища. Україна також має інженерний досвід роботи з великим підземним енергетичним зберіганням завдяки системі підземних сховищ газу.
Водночас ми наголошуємо: підземне сховище не робить пальне абсолютно невразливим. Наземні вузли, електроживлення, насосні станції, естакади наливу та логістичні під’їзди все одно залишаються вразливими. Але підземність змінює характер ризику: замість повної втрати ресурсу країна отримує шанс на ремонт, перемикання маршруту та збереження самого запасу.
Для України оптимальним є не вибір між моделлю «з коліс» і захищеними запасами, а їх поєднання. Поточна логістика має забезпечувати щоденний потік, а підземні та захищені резерви — давати країні час у критичний момент.
Ми вважаємо, що Україна має починати не з масштабних мегапроєктів, а з пілотних рішень, які можна тестувати, масштабувати та адаптувати до реальних воєнних ризиків. Принцип має бути простим: менше демонстративної інфраструктури, більше розосередження, захисту, непомітності та практичної живучості.
Повну колонку заступниці голови АПЕБ Тетяни Думенкової можна прочитати за посиланням:
https://www.obozrevatel.com/ukr/ekonomika-glavnaya/analytics-and-forecasts/palne-pid-zemlyu-yak-bezpilotna-epoha-zminyue-logiku-zapasiv.htm#goog_rewarded
