Захист паливної інфраструктури в умовах війни, особливо на прифронтових територіях, не має одного універсального рішення. АЗС, нафтобази, логістичні вузли залишаються вразливими до атак, водночас громади навіть після втрати стаціонарних об’єктів мають продовжувати отримувати пальне.

Про це йдеться у колонці заступниці голови Асоціації «Паливно-енергетичного бізнесу» Тетяни Думенкової «Мобільні АЗС: рухоме паливо, нерухомий закон», опублікованій на OBOZ.UA.

За наведеними у колонці даними, лише за пів року внаслідок російських атак в Україні було пошкоджено або зруйновано понад 300 АЗС. Найбільш гостро проблема проявляється у прифронтових регіонах, де вже є громади, що повністю втратили стаціонарні точки заправки.

При цьому загальнонаціональної нестачі пального немає. Проблема виникає на останньому етапі — фізично доставити та легально відпустити пальне безпосередньо в громаді, де стаціонарна АЗС більше не працює.

У таких умовах мешканці змушені долати десятки кілометрів до найближчої заправки, перевозити пальне у каністрах, а місцева влада — самостійно шукати тимчасові способи забезпечення комунальних підприємств і критичних служб.

Не одне рішення, а законні сценарії

Позиція АПЕБ полягає в тому, що мобільні АЗС не можуть і не повинні розглядатися як універсальна заміна стаціонарної паливної інфраструктури.

Це лише один із можливих інструментів, який за певних умов може бути використаний для забезпечення громади пальним після втрати стаціонарних об’єктів.

Завдання держави — створити законодавчі можливості для різних сценаріїв, щоб обласні військові адміністрації, громади та легальний бізнес могли залежно від конкретної безпекової ситуації обрати рішення, яке реально працюватиме на відповідній території.

Для однієї громади таким рішенням може бути відновлення та додатковий захист стаціонарної АЗС. Для іншої — автоматизована станція, розосередження запасів чи альтернативна логістика. А там, де стаціонарна інфраструктура знищена і швидко відновити її неможливо, одним із тимчасових варіантів може стати пересувний паливозаправний пункт.

Саме тому дискусія щодо ПАЗС не повинна зводитися до питання «за» чи «проти» мобільних заправок.

Питання значно ширше: який законний механізм матиме громада для забезпечення пальним ДСНС, швидких, комунальних служб, генераторів, транспорту, населення та бізнесу, якщо її стаціонарна паливна інфраструктура знищена?

Чинне регулювання не враховує реалії війни

У колонці звертається увага на правову колізію, яка сьогодні фактично блокує один із можливих сценаріїв.

Чинне законодавство побудоване переважно навколо стаціонарної моделі роздрібної торгівлі пальним: ліцензія прив’язана до конкретного місця торгівлі. Водночас законодавство вже передбачає поняття пересувного акцизного складу та допускає переміщення пального транспортними засобами.

Однак перетворити такий транспортний засіб на тимчасову легальну точку роздрібного відпуску пального для населення чинна модель не дозволяє.

Тому для роботи ПАЗС недостатньо окремого рішення місцевої влади. Потрібна пряма законодавча норма, яка визначить, де, коли, ким і за яких умов може застосовуватися такий механізм.

Легалізація механізму — це посилення, а не послаблення контролю

АПЕБ послідовно наголошує: йдеться не про дозвіл стихійної торгівлі пальним із «бочок» по всій Україні.

Можливий спеціальний режим має бути адресним і обмеженим — для визначених прифронтових та високоризикових територій, де стаціонарна мережа втрачена або її експлуатація стала небезпечною.

Працювати в такому режимі мають чинні ліцензовані оператори, а кожен літр пального повинен залишатися в системі державного контролю: акцизний облік, РРО та фіскальний чек, підтверджене походження і якість пального, метрологічні та пожежні вимоги.

Мобільність у цьому випадку має бути інструментом безпеки, а не способом уникнення контролю: місце роботи може змінюватися відповідно до ситуації, але облік пального та його цифровий слід мають залишатися незмінними.

ПАЗС — лише одна складова паливної стійкості

Водночас пересувні заправні пункти не вирішують проблему комплексно.

Для прифронтових територій необхідний ширший набір рішень: захист стаціонарних АЗС та нафтобаз, розвиток автоматизованих станцій, розосередження запасів, резервні логістичні маршрути, страхування працівників і техніки, компенсація воєнних втрат, можливість бронювання критично необхідного персоналу та окремі податкові механізми для реально зруйнованих і непрацюючих АЗС.

Окремою проблемою залишається сплата авансового внеску з податку на прибуток за АЗС, яка через атаку фактично припинила роботу. Позиція Асоціації — на період відновлення такого об’єкта має існувати можливість призупинення сплати авансового внеску без необхідності відмовлятися від ліцензії та проходити всю процедуру її отримання повторно.

Завдання сьогодні — не знайти одне універсальне рішення для всіх прифронтових територій. Завдання — створити законний набір інструментів, який дозволить кожному регіону обрати найбільш безпечний і практично можливий сценарій забезпечення пальним.

Адже в умовах війни доступ до пального — це не лише питання роботи паливного ринку. Це робота екстрених служб, генераторів, водоканалів, комунального транспорту, підприємств, евакуації та здатність громади продовжувати функціонувати після чергової атаки.